У сучасних умовах гнучкість трудових відносин стає дедалі важливішою як для працівників, так і для роботодавців. Однією з таких форм організації праці є неповний робочий час – механізм, який дозволяє поєднати інтереси сторін без втрати правових гарантій. Його застосування особливо актуальне у випадках, коли йдеться про складну економічну ситуацію, потребу працівника в догляді за родиною чи інші життєві обставини.
Чим неповний робочий час відрізняється від скороченого, хто і коли може ініціювати його встановлення, які варіанти такого режиму допустимі та які права зберігаються за працівником – далі.
Що таке неповний робочий час
Неповний робочий час – це гнучкий інструмент, який дозволяє уникнути звільнень, підтримати працівників у кризових ситуаціях і водночас дотриматися вимог законодавства.
Згідно зі ст. 56 Кодексу законів про працю України неповний робочий час може бути встановлений:
- у формі неповного робочого дня (скороченої тривалості щоденної роботи);
- неповного робочого тижня (меншої кількості робочих днів на тиждень);
- або одночасно обох варіантів – за згодою сторін.
Ініціатором встановлення неповного часу може бути як працівник (за сімейними чи іншими обставинами), так і роботодавець (через зміну в організації праці чи складну економічну ситуацію). В обох випадках умови фіксуються у наказі та трудовому договорі.
Зміна режиму роботи не скасовує трудових гарантій і не є підставою для порушення прав працівника.
Підстави встановлення неповного робочого часу
Нормальна (повна) тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень (ст. 50 Кодексу законів про працю, далі – КЗпП). Неповний робочий час передбачає меншу норму тривалості робочого часу, яка визначається при укладенні колективного договору.
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень.
Неповний робочий час може встановлюватися як за ініціативою працівника, так і за ініціативою роботодавця у таких випадках:
1) за угодою сторін трудових відносин (ч.1 ст. 56 КЗпП);
2) у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці (ч.3 ст. 32 КЗпП).
3) певним категоріям працівників за їх бажанням (ч.1 ст. 56, ст. 186-1, ст. 172 КЗпП), серед яких: вагітні жінки; жінки, які мають дитину віком до чотирнадцяти років; жінки, які мають дитину з інвалідністю, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням; жінки, які здійснюють догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку; батьки, які виховують дітей без матері (у тому числі якщо вона на тривалому лікуванні); особи з інвалідністю.
У листі Мінсоцполітики від 29.03.2007 р. №713/19/71-07 вказані варіанти встановлення неповного робочого часу шляхом зменшення:
1) тривалості щоденної роботи. Наприклад, робота щодня з понеділка по п’ятницю з 09.00 год. до 13.00 год.;
2) кількості днів роботи протягом тижня. Наприклад, робота у понеділок, середу та п’ятницю з 09.00 год. до 18.00 год.;
3) одночасно і кількості годин роботи протягом дня, і кількості робочих днів протягом тижня. Наприклад, робота у понеділок, середу та п’ятницю з 09.00 год. до 14.00 год.
Гарантії для працівників
Працівники, які працюють на умовах неповного робочого часу, мають такі самі права, що й інші працівники. Вони можуть скористатися щорічною відпусткою повної тривалості, розраховувати на оплату лікарняних та соціальне страхування.
Оплата праці здійснюється пропорційно до відпрацьованого часу або залежно від виробітку, але не менше розміру, передбаченого законодавством.
Наявність неповного робочого часу не є підставою для обмеження у просуванні по службі, навчанні, участі у профспілках тощо.
